Догляд за хворими на лейкоз

Догляд за хворими на лейкоз thumbnail

У статті розповім про хвороби кішок – лейкоз. Напишу, які кішки знаходяться в зоні ризику і вкажу причини захворювання. Опишу симптоми і діагностику захворювання. Розповім про лікування лейкемії у кота з допомогою лікаря і без нього, про вакцинації і основних щеплення. Напишу, який догляд потрібно за хворим тваринам. Розгляну ускладнення, які виникають після хвороби і опишу, які дії зробити в цілях профілактики.

Зміст

  • Які кішки в групі ризику
  • Причини лейкозу
  • Симптоми хвороби
  • Діагностика захворювання
  • Лікування вірусного лейкозу
  • Ускладнення при лейкемії
  • Догляд за хворим котом
  • Небезпечно хвора тварина для людини
  • Щеплення і вакцина

Які кішки в групі ризику

Лейкоз або білокрів’я – онкологічне захворювання кішок, які характеризуються більшим підвищенням кількості лейкоцитів у крові. Це призводить до ураження кровоносної системи і формування тканин нового типу злоякісного характеру.

Вірусний лейкоз

Найчастіше вірус передається наступними способами:

  • при контакті тварин;
  • повітряно-крапельним шляхом;
  • слиною;
  • при відкритій рані;
  • при укусі;
  • зареєстровані випадки передачі хвороби блохами;
  • при статевому контакті тварин.

Вагітні кішки не заражають кошенят внутрішньоутробно. Але при догляді за малюками, кішка передає заразу кошенятам через слину, а при годуванні через молоко.

У зоні ризику ті коти, які живуть купчасто. Наприклад, в будинку де містяться у великій кількості, ймовірність зараження у вихованців збільшена. Це відноситься і до притулках, будинках перетримки.

Причини лейкозу

Цей вид хвороби відноситься до онковирусам, викликає рак. У свою чергу онковірус ділиться на дві категорії: ендогенні та екзогенні. Перший вид вірусу проживає всередині тварини з різновидом до 100.

Під дією зовнішніх факторів (екологія, харчування, умови утримання, спадковість, імунітет), цей вірус активізується і так з’являється хронічний лейкоз. Зустрічається такий спосіб виникнення хвороби рідко.

Найчастіше зараження виникає під дією екзогенного вірусу, при зовнішній передачі.

Запалення в ротовій порожнині, характерно для вірусу лейкозу котів

Симптоми хвороби

Симптоматика ділиться на етапи:

  • Початковий етап — розвиток вірусу займає від 2 до 4 тижнів і ніяк не проявляється на тварину. При хорошому імунітеті вірус може зачахнути в самому початку.
  • На другому етапі — клінічні прояви вірусу у вихованця практично не помітні. Іноді їх можна списати на проблему з шлунково-кишковим трактом. Тварина погано їсть, практично відсутній апетит. З’являється слабкість і млявість. Може виникнути здуття живота і пронос. Цей етап може тривати близько чотирьох місяців. Відомі випадки, коли період тривав близько 6 років.
  • На третьому етапі з’являються більш серйозні ознаки: здуваються лімфовузли, підвищується температура, з’являється задишка, бувають патьоки з носа і очей.

Діагностика захворювання

Діагностують різними способами:

  • ПЛР – виявляють антиген з периферичної крові.
  • ІФА – виявляють збудників шляхом знаходження його продуктів життєдіяльності. Бувають випадки, коли ці два види дослідження показують негативні результати, а клінічні показники вказую на лейкоз. У цьому випадку проводять повторне обстеження цими методами. Іноді до 3-4 разів.
  • Додатково здається ОАК (загальний аналіз крові).
  • Додатково призначають УЗД або рентген, які дозволяють виявити лімфоми.

У деяких випадках призначають додаткове обстеження (гастроскопія, колоноскопія, лапароскопія, біопсія).

У хворих тварин спостерігається погіршення загального стану, зниження імунітету, підвищення стомлюваності

Лікування вірусного лейкозу

Успіх в лікуванні зараження залежить від стадії захворювання. На етапі, коли виявляються незначні симптоми, при своєчасному виявленні хвороби і початку терапії, кішку можна підтримувати тривалий час. Використовується в основному симптоматичне лікування, спрямоване на усунення проявів хвороби на даний момент. В комплекті — антибіотики та імуносупресори.

При запущеному стані, при наявності серйозних ознак хвороби, тварина рекомендується помістити в стаціонар. Може знадобитися хіміотерапія або переливання крові.

Нажаль, на даний момент ліки не придумали. Можна тільки підтримувати життя вихованця. При належному догляді і своєчасному лікуванні ваша улюблениця може пробути з вами ще кілька років.

Лікування домашніми методами не існує, будь-які такі заходи по боротьбі з лейкозом у кішок призведуть до летального результату набагато швидше.

Ускладнення при лейкемії

Ускладнення в основному виникають при зараженні вторинною інфекцією через ослабленого імунітету. Це ураження шкіри і репродуктивної системи. Поява великої кількості пухлин, зростає анемія. Улюбленець наражається на велику атаці вірусних, грибкових і бактеріальних інфекцій.

Читайте также:  Программы лечения острых лейкоз

Догляд за хворим котом

При догляді за хворим тваринам спочатку треба досягти стабільного стану і дотримувати наступні рекомендації:

  • Регулярно спостерігатися у лікаря, робити необхідні процедури і приймати ліки.
  • Регулярно проводити санітарну обробку в приміщенні.
  • Ретельно обробляти її особисті місця користування – миску, лоток, спальне місце.
  • Хвору на лейкоз, доведеться ізолювати від інших тварин. По-перше, вона заразна, по-друге – щоб уникнути інфекцій, які можуть погіршити ситуацію.

Небезпечно хвора тварина для людини

Доведено клінічними дослідженнями, що лейкоз кішок не небезпечний для людини. Пояснюється це тим, що лейкоз людини має невирусный характер.

Вірусний лейкоз кішок не передається людині

У людини він утворюється під дією зовнішніх факторів – радіація, генетичні порушення.

Щеплення і вакцина

Для того, щоб уникнути лейкозу у кішок, рекомендують проводити вакцинацію. Кошенятам ставлять вакцину одноразово, дорослим особинам раз в рік.

Перед цим необхідно здати тест на лейкоз, щоб запобігти ускладнення.

Щоб уникнути таких неприємностей, як котячий лейкоз, і не бачити, як гасне ваш вихованець, вчасно проводьте вакцинацію. Постарайтеся не контактувати з хворими тваринами. А в разі зараження, проводите необхідне лікування.

Источник

Злоякісні хвороби крові уражають людей різного віку, у тому числі глибоких стариків і немовлят, однаково часто спостерігаються в чоловіків і жінок. Лейкози (лейкемії) — своєрідні злоякісні ураження кровотворних органів, серед яких виділяють різні варіанти (лімфаденоз, мієлоз і ін.), іноді поєднуючи їх терміном «гемобластози». Специфічність клінічних проявів, методів діагностики й лікування змушує виділяти групу лейкозів із загальної онкологічної клініки.

 Гострі лейкози без лікування призводять до смертельного результату протягом тижнів або місяців. Але якщо проводити лікування, прогноз, особливо для дітей, часто сприятливий. При хронічних лейкозах хворі живуть без лікування протягом декількох місяців і років. Хронічні лейкози можуть трансформуватися в гострі форми, що не піддаються лікуванню, (владний криз).

 Лейкози характеризуються пригніченням нормального кровотворення, заміщенням нормального косномозгового кровотворення проліферацією незрілих, менш диференційованих і функціонально активних клітин (при гострих лейкозах), або різким збільшенням кількості зрілих лімфоїдних клітин у крові, лімфатичних вузлах, селезінці, печінці (при хронічних). Розвиток, обумовлений порушенням синтезу ДНК кровотворної клітини, зміною генетичного коду, безконтрольними ростом і диференціюванням визначеного клону кровотворних клітин і їх метастазуванням у різні органи.

 Причинами, що приводять до гострого лейкозу можуть бути іонізуюче випромінювання, вплив хімічних речовин (бензол, продукти перегонки нафти, цитостатики й деякі інші лікарські засоби), імунодефіцити, спадкоємні хромосомні дефекти й ін. Хронічний лімфолейкоз має спадкоємний характер.

 Виділяють форми лейкемічні з різким збільшенням числа лейкоцитів у периферичній крові, сублейкемічні й алейкемічні. По цитохімічним дослідженням (визначення ферментів, характерних для різних бластних клітин) розрізняють лімфобласті й мієлобластні лейкози.

 Клініка. Симптоматика залежить від форми процесу і його перебігу — гострого чи хронічного. Основним симптомом є різкі зрушення в показниках гемограми (клітинного складу крові), що іноді виявляють випадково, а в інших випадках на фоні явищ інтоксикації з ураженням різних органів я систем.

 Паралельно виявляються слабкість, стомлюваність, анемія, порушення функції шлунково-кишкового тракту (зниження апетиту, нудота, блювота), значне підвищення температури, збільшення печінки, селезінки, лімфатичних вузлів, болю в кістках. Потім приєднується кахексія (зниження маси тіла), явища геморагічного діатезу (петехії, екхімози; кровотечі із слизових оболонок — носові кровотечі, підшкірні крововиливи, внутрішні кровотечі).

 Для гострого лейкозу характерний раптовий початок із лихоманкою, нерідко в сполученні з ангіною, стоматитом і кровоточивістю.

 При хронічних формах захворювань крові тривалість їх складає кілька років (від 1 року до 5-6 і більш років) із періодами тимчасового поліпшення (ремісії) протягом декількох місяців і наступного поновлення клінічних симптомів.

 Діагностика. Діагноз злоякісних хвороб крові встановлюють на підставі вивчення пунктата кісткового мозку (зазвичай грудини) у зіставленні з усіма клінічними проявами.

Читайте также:  Лейкоз это соматическое заболевание

 Наявність бластів у кістковому мозку підтверджує діагноз гострого лейкозу. Для ідентифікації підтипу лейкозу застосовують гістохімічні, імунологічні і цитогенетичні методи дослідження. Імуногістохімічні дослідження (визначення клітинного фенотипу) необхідні для уточнення імунологічного варіанта лейкозу, що впливає на схему лікування і клінічний прогноз.

 При хронічному лімфолейкозі досить виявлення абсолютного лімфоцитоза, представленого зрілими клітинами в мазку периферичної крові. Підтверджуючі дані — інфільтрація кісткового мозку зрілими лімфоцитами, збільшення селезінки й лімфаденопатія (збільшення й болючість лімфовузлів).

 Лікування.

 Лікування при гострих лейкозах проводять у гематологічних відділеннях і інститутах. Застосовують хіміотерапію, променеву терапію, гормони, а також загальнозміцнюючі засоби. Завдяки комплексному лікуванню вдається продовжити період ремісії й життя цих хворих.

 Профілактика інфекцій — головна умова виживання пацієнтів із нейтропенією (зменшенням кількості лімфоцитів у крові), що виникла внаслідок хіміотерапії. Тому необхідна повна ізоляція пацієнта, строгий санітарно-дезинфекційний режим (часті вологі прибирання, провітрювання й кварцування палат; використання одноразового інструментарію, стерильного одягу медичного персоналу). З профілактичною метою призначають антибіотики, противірусні препарати.

 Трансплантація кісткового мозку — метод вибору при гострих мієлобластних лейкозах і при рецидивах усіх гострих лейкозів. Перед операцією проводять хіміотерапію в надвисоких дозах, ізольовано або в сполученні з променевою терапією. При цьому методі лікування виникають проблеми, пов`язані із сумісністю — гострі й відстрочені реакції, відторгнення трансплантата й ін. При відсутності сумісних донорів використовують аутотрансплантацію кісткового мозку, узятого в самого пацієнта в період ремісії. Максимальний вік для трансплантації — 50 років. Аутологичну трансплантацію можна проводити пацієнтам старше 50 років при відсутності органних уражень і загальному соматичному благополуччі.

 При клінічних проявах анемії, ризику кровотеч, перед майбутнім введенням цитостатиків проводять замісну терапію, переливання еритроцитарної маси або свіжої тромбоцитарної маси. При компенсованому стані хворого варто обмежити показання до замісної терапії, щоб уникнути зараження посттрансфузійним гепатитом і небажаної сенсибілізації.

 При хронічному лімфолейкозі лікування консервативне, не змінює тривалість життя. У ранніх стадіях, як правило, немає необхідності в хіміотерапії. На пізніх стадіях — хіміотерапія в сполученні з глюкокортикоїдами чи без них; тотальне опромінення організму в низьких дозах.

 Прогноз.

 Прогноз у дітей з гострим лімфолейкозом сприятливий: у 95% і більш настає повна ремісія. У 70-80% хворих проявів хвороби немає протягом 5 років, їх вважають такими, що вилікувалися. При виникненні рецидиву в більшості випадків можна досягти другої повної ремісії. Хворі з другою ремісією — кандидати на трансплантацію кісткового мозку з імовірністю довгострокового виживання в 35-65% випадків.

 Прогноз у хворих гострим мієлобластним лейкозом відносно несприятливий. У 75% хворих, що отримують адекватне лікування з використанням сучасних хіміотерапевтичних схем, досягають повної ремісії, 25% хворих гинуть (тривалість ремісії — 12-18 міс.). Хворим молодше 30 років після досягнення першої повної ремісії можна проводити трансплантацію кісткового мозку. У 50% молодих хворих, які піддалися трансплантації, розвивається тривала ремісія.

 Прогноз у хворих із хронічним лімфолейкозом відносно сприятливий. Тривалість життя в окремих випадках може досягати 15-20 років.

 Профілактика.

Оскільки причинами, що приводять до гострого лейкозу можуть бути іонізуюче випромінювання, вплив хімічних речовин, треба по можливості уникати зайвого контакту з цими шкідливими факторами.

 Особи із імунодефіцитами, спадкоємними хромосомними дефектами, а також такі, що мають в батьків хронічний лімфолейкоз, повинні усвідомлювати свою схильність до захворювання й ретельно ставитись до профілактичних оглядів.

ЛІМФОГРАНУЛЕМАТОЗ Є ОДНІЄЮ З НАЙПОШИРЕНІШИХ ФОРМ ЗЛОЯКІСНИХ ЛІМФОМ.

Злоякісні ураження лімфатичного апарату і кровотворних органів становлять значну групу серед новоутворень людини. Їх іменують зазвичай системними захворюваннями, тому що пухлинний процес захоплює не один орган, а весь кровотворний або лімфатичний апарат. До них відносять лімфогранулематоз і лейкози.

 Лімфогранулематоз, або хвороба Ходжкіна, є частим захворюванням, яке зустрічається в 1-2 випадках на 100000 населення. Хвороба може виникнути в будь-якому віці, нерідко спостерігається у дітей. Захворювання відрізняють два вікових піки. Пік захворюваності у молодих осіб спостерігають у віці 15-30 років; характерна однакова частота серед чоловіків і жінок, переважає відносно доброякісний клінічний перебіг. Другий пік у дорослих спостерігають у віці старше 50 років. Характерна висока захворюваність чоловіків.

Читайте также:  Благотворительные фонды по лейкозу

 Помітне підвищення захворюваності в межах певного регіону й у певний час указує, що причиною можуть бути віруси (вірус Епштайна-Барра) або фактори навколишнього середовища. Існує сімейна форма лімфогранулематозу, що може свідчити про генетичну схильність. Імовірність виникнення захворювання зростає при імунодефіцитах (придбаних і уроджених), аутоімунних захворюваннях.

 Лімфогранулематоз є однією з найпоширеніших форм злоякісних лімфом. Характеризується злоякісною гіперплазією лімфоїдної тканини з утворенням у лімфатичних вузлах і внутрішніх органах лімфогранульом. Ураження починається в одній із груп лімфатичних вузлів (ділянки шиї, паху, середостіння), надалі розповсюджуючись на інші групи, причому одночасно уражаються внутрішні органи, що містять лімфоїдну тканину (селезінка, шлунково-кишковий тракт, печінка). Розрізняють периферичну форму (ураження поверхневих лімфатичних вузлів), медіастінальну, абдомінальну, легенево-плевральну, шлунково-кишкову, а також рідкісні варіанти кісткової, шкірної і нервової форм. По швидкості перебігу процесу виділяють гостру й хронічну форми. При першій хвороба проходить від початкової стадії до кінцевої за кілька місяців, при другій — розтягується на багато років із циклічними загостреннями й ремісіями.

 Симптоматика лімфогранулематозу складається з місцевих і загальних прояв. До перших відносять збільшення лімфатичних вузлів щільно-еластичної консистенції, що утворюють пакет, не спаяних між собою і зі шкірою.

 При локалізованому шийному різновиді ці збільшені вузли нерідко приймають за туберкульозний лімфаденіт і, не проводячи ніяких діагностичних заходів, лікують хворого протитуберкульозними засобами, у той час як хвороба продовжує прогресувати й поширюватися, захоплюючи інші групи лімфатичних вузлів і внутрішні органи.

 Із загальних симптомів типовими для лімфогранулематозу вважають періодичні підвищення температури, сверблячку шкіри, заливний піт і наростаючу слабкість, а також специфічні зміни з боку крові (лейкоцитоз чи лейкопенія, моноцитоз, анемія й ін.).

 У цілому симптоматика дуже різноманітна, тому що залежить від локалізації уражених лімфатичних вузлів і ступеню залучення внутрішніх органів.

 Діагноз ставлять з урахуванням клінічної картини, змін крові і даних рентгенологічного дослідження. При наявності збільшених лімфатичних вузлів у тій чи іншій ділянці тіла зазвичай необхідно диференціювати не тільки з непухлинним процесом (туберкульозом, хронічним неспецифічним лімфаденітом), але і з метастатичним їхнім ураженням при наявності рака того чи іншого органа. З цією метою користуються цитологічним або гістологічним методом (пункція, біопсія), а також детально обстежують хворого.

 Діагноз кожного варіанта встановлюють тільки на підставі присутності типових («діагностичних») клітин Рід-Штернберга. Виділяють 4 основних гістологічних варіанти лімфогранулематозу: Варіант із перевагою лімфоїдної тканини, або лімфогістоцитарний; Варіант із нодулярним склерозом; Змішанноклітинний варіант; Варіант із придушенням лімфоїдної тканини.

 Діагностика лімфогранулематозу найбільш проста при ураженні периферичних лімфатичних вузлів, коли для встановлення точного діагнозу досить удатися до пункції або біопсії одного із них. Складніше розпізнавання лімфогранулематозу при локалізації процесу в середостінні (медіастінальна форма) або в заочеревинному просторі. Тоді проводять детальне рентгенологічне дослідження з використанням лімфографії і навіть медіастіноскопії, ультразвукове дослідження (УЗД), комп`ютерну томографію (КТ) або магнітно-ядерний резонанс (ЯМР). Діагностична лапаротомія (із біопсією лімфатичних вузлів чи печінки для гістологічного дослідження) показана з метою діагностики й уточнення стадії захворювання.

 Лікування лімфогранулематозу в основному проводять променевими методами (дистанційна терапія або рентгенотерапія), опромінюючи не тільки наявно уражені зони, але й інші групи лімфатичних вузлів, і проводять обов`язкові повторні профілактичні курси. Нерідко, особливо при розповсюджених формах і рецидивах захворювання, променеве лікування сполучають із хіміотерапією. До хірургічного методу вдаються украй рідко, лише при істинно ізольованих формах ураження периферичних лімфатичних вузлів, коли звичайне висічення їх може дати вилікування. У процесі лікування здійснюють періодичне дослідження загального аналізу крові, інші методи обстеження.

 Прогноз при лімфогранулематозі залежить від швидкості перебігу хвороби (при гострій формі несприятливий), а також від ступеня поширеності процесу до моменту початку лікування. При локалізованій формі вдається домогтися гарних результатів, а при генералізованій, особливо з поразкою внутрішніх органів, частіше спостерігається лише тимчасове поліпшення (ремісія), а потім хвороба продовжує розвиватися.

Источник